В. Винниченко "Відродження нації" (Київ-Відень, 1990) в 3х томах б/у

В. Винниченко "Відродження нації" Київ-Відень, 1990 (Репринтное издание 1920 года) 3 тома

…Місто давно перекинулося на бік “старшого брата”. Це осередок, насамперед, гулящих людей, це резиденції пануючих, паразитарних класів. Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли російську мову, російську культуру, російський нагай і російську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, – і нечисту, неспокійну совість! – намагались заслужити ласку своїх нагороджувачів. Найлютішим, найшкідливішим ворогом будь-якої справи є її зрадник, ренегат. Ренегат мусить заспокоювати своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгіни, Піхни в Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкідливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що вони за це мали тридцять серебряників, не тільки за “лакомства нещасні”, а ще й “ідейно”, ще “для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загиджена й задрипана по царських притоках, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе виправдання своїх вчинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі звинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за тридцять серебряників.

Ось такі Савенки найбільше спричинилися до русифікації українських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.

А їм, зрозуміло, охоче допомагав “старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців в Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербурзькі можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіно­чої й чоловічої статі.

А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багатства, зрозуміло, мали і силу задавати тон усьому оточенню. А крамар, а дрібний всякий прислужник панів мусив приймати той тон.

І таким чином українські міста стали “російськими”.

…Хай побуде в Україні з десять років справжній демократичний лад та українська школа, як ця російська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з-під неї виступить справжній грунт, справжня українська земля.

І нехай російський демократ раз назавжди собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконівським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається російський демократ є найкращий засіб для перемоги українства над руси­фікацією. Отже, нехай собі раз на завжди вибере цей демократ: або деспо­тизм і тоді можна вихвалятися більшістю голосів по українських містах; або демократизм (…дійсне народоправство!), і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.